— Я твоя... я була твоя дівчина. — Це слово не виражає й десятої частки того, що ти для мене означає. - Партнерка. Коханка. - Кохана. Кохана. - Прибиральниця. Банк.
Я розстібав усі гудзики, вона притискалася до моїх грудей, і я казав:«Давай жити в пальті. Давай гріти одне одного словами. Чому словами? Тому що слова – це не більше, ніж наше дихання. А у нашому диханні трохи більше, ніж у словах». Так і сміялася вона на моїх грудях. І не потрібні мені були інші стіни, і не існувало для нас іншого притулку. Адже що таке кохання? Це наше спільне пальто на двох, під яким тепло, під яким ми вдома.
Ти не розумієш. Ти можеш набратися сміливості чи сили і жити без мене, якщо так буде потрібно. Але ніколи не зможу піти на таку жертву. Я маю бути з тобою. Тільки так я зможу жити.
Якби він був філософом, він пояснив би, що любити навіть найкращу людину не можна двадцять чотири години на добу. Це піковий стан, який утримується лише кілька хвилин на день. В інші години і хвилини кохання переливається в десятки інших почуттів – ніжність, товариство, доброзичливу напівсердість, бурчання і т. д. На інше у неї просто не вистачає напруження. Навряд чи чоловік, що поодинці тягне з четвертого поверху старий диван, який дружині захотілося викинути о дванадцятій годині ночі, відчуває до своєї половини якесь особливе кохання. А тим часом, і це теж прояв кохання.