— Я знаю, ти боїшся стосунків, Поллі. Твоє життя було схоже на автостоянку, люди весь час приїжджали та виїжджали. Не дивно, що ти не звикла прив'язуватись до когось. Ось чому я прощаю тебе за те, що ти так погано подумала про мене. - Прощаєш мене? - Так. Пробачаю тобі. Не дуже приємно думати, що жінка, яку ти любиш, легко вірити, що ти ліг із нею в ліжко заради помсти. Це прикро. - Демон? - Я люблю тебе. Я все життя робив усе, щоби не закохатися. А потім зустрів тебе, і зненацька в мене не залишилося іншого вибору. — Ти казав, що ніколине дозволиш цьому статися. — Виходить, ти знову довела мені, що я зовсім не контролюю все навколо. Ти мала рацію: я боявся відповідальності за щастя іншої людини. Я люблю тебе дуже сильно.
— Я твоя... я була твоя дівчина. — Це слово не виражає й десятої частки того, що ти для мене означає. - Партнерка. Коханка. - Кохана. Кохана. - Прибиральниця. Банк.
Я розстібав усі гудзики, вона притискалася до моїх грудей, і я казав:«Давай жити в пальті. Давай гріти одне одного словами. Чому словами? Тому що слова – це не більше, ніж наше дихання. А у нашому диханні трохи більше, ніж у словах». Так і сміялася вона на моїх грудях. І не потрібні мені були інші стіни, і не існувало для нас іншого притулку. Адже що таке кохання? Це наше спільне пальто на двох, під яким тепло, під яким ми вдома.
Ти не розумієш. Ти можеш набратися сміливості чи сили і жити без мене, якщо так буде потрібно. Але ніколи не зможу піти на таку жертву. Я маю бути з тобою. Тільки так я зможу жити.