Порожнеча згори, порожнеча знизу і ще більша порожнеча між ними, а в ній я.

Знаєш, як кажуть? Що земля обертається. Коли в дитинстві ти дізнаєшся, що світ обертається, ти не можеш повірити, бо, здається, все стоїть на місці. А я це відчуваю. Обертання землі. Земля під нашими ногами обертається зі швидкістю тисячі миль на годину, планета обертається навколо сонця зі швидкістю шістдесят сім тисяч миль на годину, і це відчуваю. Ми падаємо у космосі. Ти і я. Пригорнувшись до шкіри цього крихітного світу... А якщо відпустимо?... Ось хто я.

Маємо кращу освіту, але менше розуму, кращі знання, але гірше оцінюємо ситуацію, маємо більше експертів, але й більше проблем, кращу медицину, але гірше здоров'я. Досягнули Місяця і повернулися, але важко переходимо вулицю і знайомимося з новим сусідом. Ми підкорили відкритий космос, але не свій внутрішній світ. Очищаємо повітря, але забруднюємо душу. Підкорили собі атом, але не свої забобони. Збільшили свої вимоги, але скоротили цінності.

Коли настає ніч, на цьому морі відбувається диво: біля самого горизонту воно обривається, даючи вихід у відкритий космос.
Якщо в цей час сісти на човен і доплисти до краю, достатньо буде зробити лише один крок  і ти зможеш злетіти, і дна під твоїми ногами вже не буде. Тільки нескінченна висота.
Це стане твоїм останнім польотом, повним безмежної свободи, перед тим, як твоє тіло перетвориться на палаючий клуб газу, що дає іншим людям світло надії.
Я сиджу на цьому березі годинником і спостерігаю за зірками, які чекають народження новоїзірки.

Перш ніж лізти до зірок, людині треба навчитися жити на Землі.

Якщо космос має безмежний запас часу, це не просто означає, що може статися все, що завгодно. Це означає, що все колись справді відбудеться.

У космосі немає  пір року: немає  зими та літа, немає  весни та осені. Немає  тут якогось конкретного вечора чи ранку, а є тільки космос і більше нічого.

Ти, мабуть, думаєш, що всі міжпланетники переконані небожителі. Неправильно. Ми всі дуже любимо Землю і сумуємо за блакитним небом. Це наша хвороба — туга на блакитному небі. Сидиш десь на Фобосі. Небо бездонне, чорне. Зірки, як алмазні голки, очі колють. Сузір'я здаються дикими, незнайомими. І все навколо штучне: повітря штучне, тепло штучне, навіть вага  твоя і той штучний.

У космосі немає  ранку.

Космос - непридатне місце для розмов про кохання. Як, зрештою, для будь-яких розмов. Це все одно, що голосно сміятися у величезному соборі або намагатися вальсувати під гімни.