— Що мені до галасливого світла, що мені друзі та вороги… Як приємно грати на мандоліні! - Це гітара, а не мандоліна. — Для безумця, котрий закоханий, це мандоліна…
Хтось закохується у п'ятдесят і щасливий, хтось – у чотирнадцять і перше розчарування йому вистачає на все життя. А є люди, які жодного разу не відчували нічого схожого і таких чимало.
Закохані від 85 до 100% часу протягом доби проводять у роздумах про свого обранця чи обраниці. Причому ці роздуми мають дуже специфічний характер. У них превалюють два почуття: надія та невпевненість. Найменше — часто лише здавалося б — прояв ворожості з боку коханого чи коханої викликає напад безпросвітного розпачу та найсильнішої тривоги. З іншого боку, будь-який незначний жест, що дозволяє сподіватися, що це неправда, закохані здатні дбайливо зберігати в пам'яті.
У кожної дівчинки неодмінно є свій бездонний колодязь, у темряві якого таїться якийсь черговий«він», який не дзвонить, не приходить, не розуміє або ще щось«не», мучить дівчинку, йолоп. Якщо в колодязі нікого немає, значить, був зовсім недавно і скоро, ось буквально днями, заведеться новий, це, я так розумію, закон природи: всяка чудова дівчинка повинна цілими днями вирячитися в цей проклятий колодязь і болісно розмірковувати про поведінку його мешканця, забувши, що довкола, взагалі-то, величезний дивовижний світ, усі дива якого, теоретично, до її послуг. Точніше, були б до її послуг, якби вонане вернула носа, бурмотячи:«Спасибі, не треба», аби відпустили скоріше назад до криниці, дивитись у темряву.
Чоловік, коли вдає, що закоханий, намагається бути веселим, галантним, надавати всіляку увагу. Але якщо він закоханий по-справжньому, він нагадує вівцю.