У людському житті часом виникають обставини, за яких здоровий глузд виявляється безсилим.

Чи може спокій і любов ужитися в одному серці?

Милий, дозволь мені сказати тобі те, у що не вірить жоден підліток, але присягаюсь тобі, це чиста правда. Закохуються не один раз.

І ось крокує він роздольним молодим полем... Поле неоране, і на ньому тільки-но проклюнулася перша гостренька трава. Єгор крокує дуже. Рішуче. Вперто. Так він і по своєму житті крокував, як по цьому полю, — рішуче і вперто. Падав, піднімався і знову йшов. Падав і йшов, падав, піднімався і йшов, ніби в цьому одне все спокута — щоб іти і йти, не зупиняючись, ніби так можна втекти від самого себе

Одні двері зачиняються, інші відчиняються. Є правила. Не всі двері можуть бути відчинені. Якщо щось закрито, то нехай і залишається. Це ввічливо.

Дивно доля розпоряджається з людьми: вона  не може дати їм повного щастя і завжди вставить у життя людську якусь вічну колючку, яка має призначення отруювати собою джерело людських радостей.

Не має значення, куди і чому ти їхав. Набагато важливіше, коли знаходиш у собі сили повернутись. До речі, це набагато складніше, ніж виїхати. Адже повернення сильно віддає поразкою, а його не кожен може визнати, прийняти.

Ніхто тобі нічого не дасть – усе треба брати самому. (Ніхто нічого не дає добровільно, все треба брати самому.)

Втім, люди часто потурають своїм бажанням (іноді дуже сумнівним) і, надаючи їм видимість тяжкого обов'язку, пишаються своєю готовністю йти на жертви.

Думки важливі не власними силами. Важлива їхня стиковка.