Він жив і тремтів — тільки й годі. Навіть тепер: смерть у нього на носі, а він усе тремтить, сам не знає, через що. У норі в нього темно, тісно, ​​повернутись ніде, ні сонячний промінь туди не зазирне, ні теплом не пахне. І він лежить у цій сирій темряві, незрячий, виснажений, нікому не потрібний, лежить і чекає: коли ж нарешті голодна смерть остаточно звільнить його від марного існування?

Я розумію,
Час такий.
Щастя пішло на спад.
Навіть ця юна парочка,
Тут,
На лавці,
Біля левкоїв,
Хіба цілується?
Ні.
Видає за карткою
Серце своє та губи.

Якщо ти маєш намір жити, то ти маєш боротися, щоб жити.

Хто відмовився від надмірностей, той позбувся поневірянь.

Один дихаю, одне співаю,
один горить мені світло у вікні -
що живу життя своє,
а не нав'язане мені.

— Як ти думаєш, я змусила його вижити? Я продовжувала кричати:«Блять, та здохни ти нарешті вже!». Допомагало, як за помахом чарівної палички.

Знаєш, я зараз у тому віці, коли озираєшся на своє життя і думаєш: ось як я собі це уявляв і... ось як усе вийшло.

Життя все дорожче, мудріше, чудеса.

Був я весь - як занедбаний сад,
Був на жінок і зілля ласий.
Перестало пити і танцювати
І втрачати своє життя без оглядки.

Людина народжується з долею і вмирає з долею, а життя — це відрізок, у якому вона  втілюється.