Людський дух  прагне влади над матеріальною оболонкою.

... якась частина тебе йде з тим, кого ти втратив, адже дружба — це як кохання. Краще ні до кого не прив'язуватись, надто це ризиковано.

Якщо в людині погасити душу, вона стане деревинкою. Або залізкою. Ось як буває.

Любити всією душею — дуже великий ризик.

Я ніколи не робив з помилок трагедію, тим більше не намагався звинувачувати у своїх помилках інших. Готовність платити за все, що зробив — і добре, і погане, — я завжди вважав чи не найважливішим показником душі.

Біль пожирає душу, поки людина не втратить залишки хоробрості або гідності.

Постійні потуги зобразити себе нормальною людиною призвели до того, що та частка нормальності, яка була дарована мені природою, виявилася роз'їденою іржею, і згодом я став і цю, природну, частину своєї душі вважати удаванням. Інакше кажучи, я перетворився на людину, яка не вірить ні в що, крім брехні.

Цікаво, як люди сприймають музику — вони не слухають її як таку, набагато більше уваги вони приділяють імені, написаному на обкладинці.

Якщо музика здатна торкнутися моєї душі, неважливо, важка вона  чи легка — це моя музика.

Небо рідко буває таким високим. У ясні дні він взагалі не має  висоти — тільки синьова. Потрібні хмари, щоб воно стало високим чи низьким. Ось так і людська душа — вона  не буває високою чи низькою сама по собі, все залежить виключно від намірів та думок, які її заповнюють зараз… Пам'ять, особистість — це теж як хмари…

Душа її просила тиші та усамітнення, які може вона  знайти лише серед галасливого суспільства.