— Я й не знала, що ти так грози боїшся. Я не боюся.

— Як, дівчино, не боятися! Кожен має боятися. Не те страшно, що тебе уб'є, а те, що смерть тебе раптом застане, як ти є, з усіма твоїми гріхами, з усіма лукавими помислами.

Раптом стало помаранчевим небо,
і в хмарах відкрилися ущелини
з блакитною водою на дні.
І все це спалахнуло разом,
і червоний посипався попіл
на чорні схили пагорбів.

Знову з погодою мені не пощастило.
Гроза та дощ - божевілля природи.
Знову на глузування все земне зло
Качає наді мною сиві склепіння.

Вистелене клубами грозових хмар, пронизане баштовим шпилем небо звивалося над замком величезним чорним тварюком, розкидаючи щупальця білих блискавок і гулко перекочуючи у череві валуни грому.

Побачивши торнадо або грозу поблизу хоч раз, ви назавжди залишитеся закоханими у цю красу. Бачачи природу у її найпотужнішої формі, почуваєшся присутнім у створенні Землі. Це неймовірне почуття.

Гроза пройшла, і гілка білих троянд
У вікно мені дихає ароматом...
Ще трава сповнена прозорих сліз,
І грім вдалині гримить гуркотом.

Люблю грозу: вона  змиває сліди цивілізації, і так проступає істина.

Гримнув грім несподівано, навмання -
лютий удар і гул протяжний,
а потім пронісся легкий шум,
квапливий, радісний і вологий. Дощ шумів тихо, наспіваючи,
Поливаючи двір і дах будинку,
Шопотом упокорюючи буйний гнів
З висоти грому, що зірвався.

Ти питаєш, чому на громовідвід єгипетські, арабські, абіссінські, чоктавські знаки? А якою мовою, по-твоєму, говорить вітер? З якого народу буря? Звідки приходить дощ? Якого кольору блискавка? Де батьківщина грому?

Охолоджується захід рожевий,
Ніч зволожена дощем.
Пахне ниркою березовою,
Мокрим щебенем та піском. Понеслася гроза над гаєм,
Піднявся туман із рівнин.
І тремтять листяною худорлявістю
Морок зляканих вершин. Спить і марить опівночі весняний,
Робким холодом дихаючи.
Після бур весна безгрішніша,
Як закохана душа.