— Ми валізу знайшли. Дехто казав, що валізу взяв убивця. А ось він лежить у нашого улюбленого психопата.

— Я не психопат, а високоактивний соціопат, вивчи терміни!
(— Ти психопат!

— Ні, я дуже активний соціопат. Ну коли ж ти це запам'ятаєш.)

— Пам'ятаєш Попелюшку? Гарбуз перетворюється на карету, а миші - на коней.
— Чувак, а ще педерастічніший ти бути не можеш?... Не здумай відповідати.

Можна жартувати з людиною, але не можна жартувати з його ім'ям.

Як істота, що мислить, може не розуміти, що, посміюючись над людиною, яка щиро до неї розташована, вона скочується в болото, звідки її ніякими силами не витягнеш?

... Насмішки боїться навіть той, який уже нічого не боїться на світі.

Це все сміття, погань; і погань ті люди, які своїм друзям сиплють бруд на голову і піднімають їх на сміх.

Насміхатися над славою, релігією, любов'ю, над усім у світі — це велика втіха для тих, хто не знає, що робити.

Я дізнався, що мав рацію, а всі інші неправі, коли мені було дев'ять і я навчався у четвертому класі. У той рік з'явився Бак Роджерс, і це було кохання з першого погляду. Я збирав вирізки з газет і божеволів. Друзі цього не розуміли. Друзі сміялися. Я розірвав комікси з Баком Роджерсом. Місяць я ходив до школи зовсім убитий та спустошений. Одного разу я гірко розплакався і запитав себе, чому мені так погано й порожньо. І сам собі і відповів: через Бака Роджерса. Він зник, і життя більше не коштувало того, щоб жити. Наступна моя думка була: вони мені не друзі – ті, хто змусив мене розірвати комікси., а разом з тим розірвати навпіл і життя вони мені вороги.
Я знову почав збирати Бака Роджерса. І з того часу живу щасливо. Саме з цього й розпочалася моя кар'єра письменника-фантаста. Я більше ніколи не слухав тих, хто глузував з мого захоплення космічними польотами, цирками або горилами. Якщо щось подібне відбувалося, я забирав своїх динозаврів і виходив із кімнати.

Якщо ти не вмієш сміятися з себе, у тебе ніколи не буде права сміятися з інших.

Я смішний. Але хіба можна стратити людину за те, що вона смішна?