— У тебе... дуже гарна пам'ять, — говорю я, запинаючись.

— Я пам'ятаю все, що пов'язано з тобою, — відповідає Піт, прибираючи мені за вухо пасмо, що вибилося. — Це ти ніколи не звертала на мене уваги.

— Натомість тепер звертаю.

— Ну, тут у мене мало конкурентів. Мені знову хочеться неможливого: сховатися від усіх, закрити віконниці. Під вухом чую шипіння Хеймітча:«Скажи це! Скажи!» Я ковтаю грудку в горлі і кажу:

— У тебе скрізь мало конкурентів.

На перевірку дружби ми витрачаємо роки, а коханців ми міняємо щомісяця, чому ми так низько стали цінувати стосунки між людьми?

— А чому ти не маєш  подружки?

— Не знаю.

— Ти блакитний?

— Ні! Є дехто... Я часто про неї мрію.

— Чи вигадана?

— Ні, справжня, жива дівчина.

— І в чому проблема?

— Не знаю... Я так багато всього хочу сказати їй. Про те, що я бачу, як самотньо, навіть коли ніхто не бачить. Бо знаю, як це бути втраченим, самотнім і непомітним.

— Саймоне, бажаного потрібно домагатися! Якби я так закохався, я зламав би цю стіну.

— Я намагався з нею розмовляти, але я не знаю, як бути із собою. Мене ніби немає  у моєму власному тілі. Немов... ніби через мене можна стіни руками доторкнутися. І я не розумію, ким я хочу бути, і хто я насправді є. Я знаю, що говорю з нею, але не можу зробити те, що потрібно. Я як Піноккіо, дерев'яний хлопчик несправжній. Це мене вбиває.

Адже ви в глибині душі страшенно боїтеся нових серйозних відносин. Ви дуже добре знаєте, яким уразливим вас роблять власні почуття та емоції. Тому й уникаєте їх.

Це безглуздо бути поруч із чоловіком, який взагалі—то хороший, але весь час вас ображає.

Емоційний багаж і є стосунки. У всіх свої проблеми. Сенс у тому, щоб вирішувати їх разом.

«Я відчуваю, що дружина любить мене, коли ми разом займаємося чимось, що обоє любимо. Тоді ми розмовляємо один з одним. Наче у нас знову побачення». Для людей, рідна мова яких – час, це – звичайна відповідь. Головне для них бути разом, чимось займатися разом, приділяти один одному увагу.

І ти розумієш: якщо вона  тебе відкине, то всі інші дівчата здаватимуться компромісом. Тобі жити з думкою, що ти не вартий ідеалу. Тому я й не розмовляю із красунями її рівня. Боюся переконатися, що я такий поганий, що мені навіки не вдягнути перстень переможця на свій двадцять перший палець.

Романчики — це, звичайно, розбурхує, але ж скільки роботи. Вперше поцілуватися, вперше потрахатись — у цьому є щось драматичне. Спочатку люди цікаві. Згодом, повільно, але вірно відкривається вся неповноцінність, все божевілля. Я значу для них все менше і менше, вони означають менше і менше для мене.

У темряві нічний, відчуваючи легкий вітерець, вони вперше пізнали, якою шаленою силою володіє любов.