Багато моїх друзів знають, чим я тут займаюся, але не розуміють навіщо я це звалив на себе. Вважають, що Бог дбає про них. А я відповідаю: звичайно, подбає, а я його посередник.

Пес підбирався все ближче й ближче, стелившись тротуаром і старанно виляючи хвостом. Потім він просто стрибнув на мене, і я, не встоявши під ударом передніх лап, розпластався на асфальті. Незважаючи на худорлявість, він був все ж надто великий і важкий. Осідлавши мене, осміліша псина почала лизати мені обличчя, вуха, лоб. Я ледве спихнув його, схопився і витер обличчя.

— Сидіти! Тобі треба підкріпитись!

Я дістав із пакета сендвіч і відламав шматок.

— Небагато тобі, решта мені, старий! — сказав я і поклав його на тротуар.

Пес підійшов до частування, понюхав і відійшов. Облизуючись і оглядаючись на мене, він почав віддалятися.

— Гей, друже, постривай! Цей був із арахісовою пастою! Іди спробуй копченої ковбаски! Повернися! До мене!

Пес з побоюванням підійшов знову. Я знайшов сендвіч з ковбасою, відламав великий шматок, зіскреб з нього гірчицю і кинув на тротуар.

Привереда схилився над подачкою, уткнувся в неї носом, обнюхав, повернувся і потрусив геть. Цього разу він навіть не обертався, все швидше і швидше віддаляючись уздовж вулицею. Не дивно, що я постійно перебував у стані депресії – неналежне харчування.

Турбота про бродячих тварин та турбота про людей — це дві сторони однієї монети.

У мене був нервовий зрив у 2002 році, після нього я і став дбати про кішок – це вилікувало мене. Я був зовсім втрачений, не бачив сенсу жити. Це реально допомагає, зараз я щасливий, завдяки їм, інакше мене тут не було б, ніякі таблетки не врятували б. Я вірю, що одужав, благородячи турботі про них. Раніше я не міг ні говорити, ні сміятися, а зараз!... Скажімо так, вони змушують знову полюбити життя.