У підлітковому віці ми всі мріємо в один прекрасний день покинути батьків, але настає інший день, коли батьки покидають нас. І тоді ми мріємо лише про одне: знову стати хоч на хвилинку дітьми, що жили під їхнім покровом, обійняти їх, сказати їм, не соромлячись, як ми їх любимо, притиснутись до них міцніше, щоб вони нас заспокоїли ще хоч раз.

Чому ми маємо платити за своїх батьків? Ми – заручники їхньої ненависті, Робере. І не тільки ми, а й наші кохані, і наші діти. За нас вирішують, кого нам любити, кого ненавидіти, кому належати… Нас не питають, ми – речі, тільки з іменами та з душею. Ми не живемо, нас продають, купують, міняють, переставляють, доки ми не виростаємо у господарів таких самих речей, уже наших…

По-справжньому добрі батьки хочуть, щоб їхні діти виросли дорослими, самостійними, щасливими, окремими людьми. І дорослі діти люблять їх не тому, що«повинні буквально всім», а просто тому, що люблять.

Підозріла мама – це півбіди. Справжнє лихо - це мама, якій нудно.

Якщо ти так любиш змагання та перегони, вирощуй коней, а не заводь дітей. Навіщо звалювати на їхні тендітні плечі свої амбіції? Що якщо дитина не впорається з ношею?

Найбільше на Фейсбуці мене розважає безкінечне відхилення маминих запитів на дружбу.

Перший обов'язок, щоб діти слухалися батьків. Це не нами заведено, не нами скінчиться.

— А твої батьки не турбуватимуться?
— Ні, я вже вагітна, що я ще можу наробити?

На те й діти, щоб батьки не нудьгували.

Батькам важливі лише їхні діти. Вони є центром світобудови, тільки вони мають значення. Всі інші не важливі, не важливі ні їхні страждання, ні їхня радість, тому що інші знаходяться за межами реальності.