Мені знову 6 років, батьки передають через мене повідомлення один одному.

Батько дратів його, він був колекціонер всього. Збирав трубки, тростини, колоди карт, монети, біноклі, складані ножічки, чорнильниці... Якось навіть замахнувся було на кошики для парасольок, але мама це запобігла, бо в хаті вже було не повернутись.

Дорослі та діти — два різні народи, ось чому вони завжди воюють між собою. Дивіться, вони не такі, як ми. Дивіться, ми не такі, як вони.

Знай його батько, скільки ще таких же болісних хвилин проведе його син в очікуванні цієї дівчини, очі його вилізли б з орбіт, і він назавжди залишився б дурним. Але син тоді й сам ще цього не знав.

Ніякого алкоголю, жодних наркотиків, жодних поцілунків, жодних татуювань, жодного пірсингу, жодних кривавих ритуалів... о, Господи, сам їм усе підказав...

Батьки, які чекають від своїх дітей подяки (є навіть такі, які її вимагають), подібні до лихварів: вони охоче ризикують капіталом, аби отримати відсотки.

Ми з ним зовсім різні люди, і в нас тільки тому збереглися добрі стосунки, що взагалі жодних стосунків не було.

- Сімбельміні. Вони завжди росли на могилах моїх предків... а тепер ними вкрита могила мого сина. Горе мені жити в ці чорні дні... Молоді гинуть, а люди похилого віку доживають свій вік. І тепер мені доведеться побачити останні дні свого роду...
— Смерть Теодреда — не на твоїй совісті.
— Не треба батькам ховати дітей.

Мої батьки любили мене, як люблять витвір мистецтва: предмет, який тримають удома і захоплюються ним у надії, що колись він стане цінним.

Відрізаний скибочка не пристає до короваю, у батьківського вогнища швидко холодіє місце, залишене дівчиною. Самій же їй любо бути господаркою та правити своїм будинком.