Я переживав страшні речі у дитинстві. І вони зробили мене тим, хто є. І я б не змінив нічого у своєму житті, навіть якби міг. Тому що мені подобається, ким я став і яким став. І як актор, я приділяю багато часу роздумам над тим, чому люди чинять так чи інакше. Чому ми маємо деякі шаблони поведінки. Але щоразу, оглядаючись, я бачу той шлях, що привів мене туди, де я перебуваю. І ще я думаю – все не так просто й однозначно. І не обов'язково, якщо ти страждав, то станеш гарною особистістю. Друге не однозначно слідує за першим.

Письменники  – строго кажучи, не люди. А якщо наткнешся на хоч трохи стоїть, то в ньому гніздиться відразу купа різних людей, що відчайдушно прикидаються однією людиною. Це як із акторами: вони так зворушливо намагаються не дивитись у дзеркала, що навіть закидають голову — і неминуче зустрічаються поглядом із власним відображенням у люстрах.

Актори — як помідори на ринку, бо кожен має свою ціну. І я такий самий помідор. Але я той помідор, якому начхати, скільки він коштує.

Бути добрим актором не просто. Бути доброю людиною набагато складніше. Я хочу бути і тим, і до того, як зживу себе.

Я не уявляю свого життя без театру і без моїх улюблених домашніх вихованців. Мій будинок завжди населяє ватага приблудних кішок та собак. Вони дають мені і втіху, і спокій, і розмовляю я з ними, як з людьми. Іноді мені навіть здається, що вони розуміють більше за нас... І, більше того, я навчаюсь у них майстерності артиста! І студентам своїм, і молодим артистам я раджу уважніше спостерігати за звичками кішок і собак — це дуже допомагає в нашому ремеслі. Ніхто з акторів Малого театру ніколи не пройде повз кинуте кошеня чи цуценя, я глибоко переконаний, що милосердя та вміння співчувати — це як властивість душі, а й невід'ємна частина акторської професії.

У акторів буває такий період, коли потрібна чиясь допомога, щоб піднятися ще хоч на маленьку сходинку. Самому з цим не впоратися.

Других ролей не існує. Є лише другорядні актори.

Тепер, до кінця мого життя, я не граю на сцені, ненавиджу акторів«гравців». Не виношу органічно, до фізичної огиди — мене нудить від партнера«гравця», а не того, що живе тим, що йому належить робити через обставини.

Думаю, всередині кожного актора сидить дитина, яка таємно мріє пострибати по будинках із криком«Йо-хоооо, козли!»

Якщо вас убивають у четвертому акті, то не можна виходити у першому вже з убитим виглядом.