Корінь проблеми лежить у твоїх риб'ячих очах, що прогнили так само, як і ти.

Ми всі загорнуті в шовкові шати помилок, і нам інстинктивно здається, що ці помилки необхідні для життя.

— Кожному треба мати два чи три заняття, — не замислюючись, відповів я. — Одної справи так само мало, як одного життя. Я хотів би дюжину життів і дюжину робіт.
— Б'єте точно в ціль! Лікар повинен копати канави. Землекоп раз на тиждень чергуватиме в дитячому садку. Філософи двічі на десять днів мити брудний і жирний посуд. Математики нехай керують заняттями у шкільних гімнастичних залах. Поети для різноманітності нехай ведуть вантажівки. А поліцейські детективи…
— …маємо розводити власні райські сади, — тихо скінчив я.

Прокинувшись у понеділок, Том відчув себе дуже нещасним. Він завжди почував себе нещасним у понеділок вранці, бо цього дня починався новий тиждень довгих мук у школі. Йому навіть хотілося тоді, щоб у житті зовсім не було воскресінь, бо після короткої свободи повернення до в'язниці ще важче.

Ми несправедливо заявляємо, що людина — найвищий ступінь еволюції: цьому навчають у школі. Людина знищує океани, рибу, атмосферу та один одного. Людина, пролітаючи над містом, натискає кнопку і спалює всіх жителів атомною зброєю. Чи найвищий він витвір природи? Ще ні, на мій погляд. На нас чекає довгий шлях. Ми або створимо рай  на Землі, або знищимо себе і впадемо в забуття. Тільки майбутнє дасть відповідь. Яким воно буде, залежить від нас.

Занепокоєння творить дивні речі з часом. Щодня починався з відчуття того, що сьогодні щось проясниться, і кінець тривог завжди здавався близьким.

Душу формує і дитячий садок, і сім'я. Але перш за все школа! Я в перший клас пішов 1943-го. Зима, війна... Який сніданок тобі вдома зберуть? Чай  трав. Шматок хліба. А в школі з самого ранку топилася грубка. Після другого уроку вчителька заварювала чай  на тих же травах, кожному наливала в його кухоль трохи розведеного сахарину — особистого! Відчинялися двері — і черговий вносив лист, на якому лежали пиріжки. З чим вони були, не пам'ятаю, але вони здавались нам найсмачнішими на світі! Ми їх їли, сьорбаючи окріп, а вчителька в цей час розповідала різніісторії. Це називалося - виховання! Це називалося - турбота! Турбота про наступне покоління. З цього починається виховання любові до Батьківщини, коли ти відчуваєш турботу Батьківщини про себе. А зараз я слухаю всі ці міркування – платну освіту, елітні школи… Я взагалі не розумію, що це таке – елітні учні. Що таке елітні собаки чи коні – розумію. А елітних людей не знаю – знаю освічених. Інтелігентних знаю. Спробазамістити один клас іншим — інтелігенцію на еліту, ступінь елітарності якої визначається рівнем їхнього доходу, — породжує розшарування, а з ним дику душ, яку ми отримали.

— Якби тільки дощ перестав бити мене по голові, — заговорив Пікар. — Хоч на кілька хвилин. Просто щоб я згадав що таке спокій.
Він стиснув голову обома руками.
— Пам'ятаю, у школі за мною сидів один нелюд і щипав, щипав, щипав мене кожні п'ять хвилин. І так весь день. Це тривало тижнями, місяцями. Мої руки були в синцях, шкіра здулася. Я думав, що збожеволію від цього щипання. І він мене довів. Скінчилося тим, що я справді розлютився від болю, схопив металевий трикутник для креслення і мало не вбив цього виродка. Мало не відтяв йому голову, мало не виколов очі, мене ледве від нього відірвали. І весь часкричав: Чого він до мене пристає? Господи! — Тремтячі руки все дужче стискали голову, очі були заплющені. — А що я можу зараз зробити? Кого вдарити, кому сказати, щоб перестав, дав мені спокій? Дощ, проклятий дощ, не дає перепочинку, щипає і щипає, тільки й чути, тільки й видно, що дощ, дощ, дощ!

Така наша жалюгідна частка — відчувати подібно до Шекспіра, а писати про свої почуття (звичайно, якщо тобі не випаде один шанс на мільйон — бути Шекспіром), наче агенти з продажу автомобілів, або жовті молодики, або шкільні вчителі.

У медичній школі стільки уроків на тему«як урятувати життя», але жодного«як продовжувати жити».