— Мені нема чого бажати.
- Бідолаха!
— Ніяка я не бідолаха! Я щаслива.
... страждання нам теж потрібні – щоб зрозуміти, що таке справжнє щастя.
Бачити на власні очі, відчувати і судити, не піддаючись навіюванню сьогохвилинної моди, мати можливість висловити все, що бачив і відчув, однією хльосткою фразою або навіть хитромудро підібраним словом – чи це не славно?
І чому ми уважніше вдивляємося в ближніх і починаємо по-справжньому цінувати їх тільки коли доля готується розлучити нас навіки?... Чому тільки біля останнього краю згадуємо все недомовлене, спохваляємося про доброту та участь, яких не виявили, доки часу було в достатку?... А якщо нещастя все-таки не відбувається, чому ми тут же забуваємо власні гарячкові обітниці і починаємо поводитися як і раніше?
Коли людина щаслива, вона посміхається. Але існує і зворотна залежність: коли людина усміхається, вона стає щасливою.
Щастя благотворне для тіла, але лише горе розвиває здібності духу. (Щастя корисне для тіла, а смуток розвиває душу.)
Ми оцінюємо наше«щастя» рівнем нашого нещастя, а свої досягнення за допомогою символів та дрібничок, які система оголосила необхідними для«успіху».
Неможливо знайти щастя в собі, не спробувавши його в обіймах хоча б однієї людини.
Ранок був чудовий. Саме щастя, здавалося, висіло над землею і, відбиваючись у діамантових росинках, манило до себе душу перехожого... Ліс, оповитий ранковим світлом, був тихий і нерухомий, ніби прислухався до моїх кроків і цвірінькання пташиної братії, що зустрічала мене висловлюваннями недовіри і... Повітря було просякнуте випарами весняної зелені і своєю ніжністю пестило мої здорові легені. Я дихав їм і, окидаючи захопленими очима простір, відчував весну, молодість, і мені здавалося, що молоді берізки, придорожня трава і майські жуки, що гули безупинно, розділяли це моє почуття.«І чого там, у світі, — думав я, — тісниться людинау своїх тісних халупах, у своїх вузьких і тісних ідейках, якщо тут такий простір для життя та думки? Чому він не йде сюди?
Боюся, що я з тобою щасливий...