А я сидів і думав, що літо закінчується, відпустка батьків закінчується, і ми завтра поїдемо додому. Потім мені до школи. У шафі вже висить куплена мамою шкільна форма, чекає свого часу ранець. Мені так здалося, що із закінченням цього літа закінчується моє дитинство. Не те щоб зовсім закінчується, просто закінчується той безтурботний час, коли від тебе нічого не вимагалося, крім того, що ти є і просто маєш бути. Восени почнеться зовсім інше дитинство, коли від тебе вимагатиметься вже більше. Я глянув на сплячого Вовка, добре йому, у нього ще попереду цілий рік цього безтурботного дитинства.

Коли люди запитають тебе, що тут сталося, скажи їм, що Північ пам'ятає. Скажи їм, що зима прийшла до будинку Фрєєва.

Смерть полеглих на полі лайки в молодості відчувається тим болючіше, чим довше живуть їхні ровесники.

Листя рідіє золота
І все сумніше
Осінній сад...
Жар-птиця щастя, відлітаючи,
Відводить винувато погляд.

Я завжди заплющую очі, коли щасливий. Так зачиняються двері житниць. Переповнених житниць. Ти в мені – благодатний хліб. Так, я зроблю тобі боляче. Так, ти зробиш боляче мені. Так, ми мучитися. Але така доля людська. Зустріти весну – значить прийняти і зиму. Відкритися іншому - значить потім страждати на самоті. (Які безглузді телефонні дзвінки, телеграми, повернення на швидкісних літаках, люди розучилися жити відчуттям присутності.) Благословенна майбутня зима. Я не прошу позбавити мене болю. Я прошу позбавити мене сну, який скував у мені любов. Не хочу більше рівних днів, які не знають про пори року, не хочу безглуздого обертання Землі, яке не веде ні до кого, ні від кого не відводить. Зроби так, щоби я любив. Стати мені необхідною, як світло.

Настала вже справжня зима. Земля була вкрита білим килимом. Не залишалося жодної темної цятки. Навіть голі берези, вільхи, верби та горобини забралися інеєм, наче сріблястим пухом. А ялини стали ще важливішими. Вони стояли засипані снігом, ніби одягли дорогу теплу шубу. Так, дивно, добре було довкола; а бідна Сіра Шейка знала тільки одне, що ця краса не для неї, і тремтіла при одній думці, що її ополонка ось-ось замерзне і їй не буде куди подітися.

Трава щовесни знову виростає зеленою. Думаю, люди також так можуть.

Всього лише посмішка. Вона  нічого не вирішує, нічого не виправляє. Така дрібниця. Здригнувся листок на гілці, з якого спалахнув зляканий птах. Але для мене це є знак. Для мене це перша розтанула сніжинка – провісник весни.

— Ну, кому потрібні твої пісні, старий, і без них можна прожити, піснями ситий не будеш.
- У тому, що ти тільки ситий, ще не істина. Ти будеш орати, щоб їсти, але ж ти помреш, Боз. І все. А пісня лишиться.

Недостатньо підрізати дерево, щоб воно зацвіло: потрібне ще втручання весни.