Граючи в життя, ми не помічаємо, як вона грає нами. Вона змушує нас нехтувати почуттями близьких людей, не розуміючи, що їхнє кохання — найдорожче, що в нас є. Вона підкидає нам спокуси, але тут же дає сили, щоб зробити правильний вибір.
... Я вдалину пішов, мені було сумно,
Пройшло кохання, пішло вино.
І я подумав про мистецтво:
А справді — чи потрібне воно?
Велике кохання, очевидно, полягає у довірі, у радості один від одного, у повазі особистого життя один одного та у повазі професійного вибору.
Вона страждала і любила -
І рай відкрився для кохання.
Прощай, любов моя, зітри сльозу...
Ми обоє перед богом винні,
Надію уклавши, як бабку,
В кулак долі і спітнілий, і пом'ятий. Пробач, кохання моє, моє лихо...
Шумить листя, у саду грають діти
І життя незворушно молоде,
А нас — ніби не було на світі...
Я знаю, що ти хочеш припинити це. Захистити її. Але ти молодий і не бачиш того, що я бачу. Справа не тільки в тому, що поряд з нею він стає кращим. Це так... Але й він також змінює її. Деймон кидає їй виклик. Дивує її. Примушує замислюватися про своє життя. Про переконання. Стефан інший — його кохання чисте. І він завжди буде добрим заради неї. А Деймон - або найкраще в її житті, або найгірше.
— Я почав розуміти кохання.
- Як це?
- Стрибок. У коханні, як і у вірі, факти можуть лише підштовхнути. А потім... потім...
— І що потім після стрибка? Падіння?
- Ні. Політ.
— А що ти робиш заради кохання?
- Я страждаю.
Тут сторона голодна, народ живе день у день, що урве, тим і ситий. Потопаючий, кажуть, хапається за соломинку; а голодуючий за те, що погано лежить.