Артур: Я думаю, ми всі загинемо набагато раніше. І знаєте, що? Я не проти. Гідна смерть. Нам треба зупинити Степового Вовка. А Супермена з нами немає. У тебе немає суперсили без образ... Цей, можливо, працює на ворога. Ми не знаємо... Ти плутаєшся в мене під ногами... Ух, ти прекрасна. Ти така крута, сильна. Я знаю, що ми воювали з амазонками, але це було до мого дня народження... А знаєте що? Я не хочу вмирати. Я молодий, розумний, у мене до фіга планів. Я так до кінця і не зміг вибрати – море чи суша? І був один усе життя. Але бути частиною чогось більшого... Можливо, я боюся, бо звик...
Брюс: Емм... [вказує поглядом на ласо Гестії на нозі Аквамена]
Діана: Це була гарна мова.
Артур [звертаючись до Флеша]: Якщо ти хоч раз заїкнешся - я нацькую на тебе пирань.
Баррі: Я, відверто кажучи, взагалі відключився після фрази«ми всі загинемо»!
— Ти ще одружений?
- Розлучений.
- І сильно розвели?
— Боягузи залишили...
Немає поки що лише чорних презервативів.«Бо чорний колір стрункіш», — каже Магда.
— Тобі подобаються довгі прогулянки під місяцем?
— Тільки якщо їх роблять люди, які мені докучають.
Іноді життя дуже несправедливе і його доводиться виправляти.
…Я не вмію мріяти. Живу справжнім. Минуле з майбутнім оповите серпанком невідомості. Для мене не існує«було» та«буде». Для мене існує«тут» та«зараз». Живу одним днем. Що буде далі, покаже час. Не вірю ворожкам, бо не вірю у майбутнє…
Головне – не можна боятися, що нічого не вийде.
Саймон усміхнувся і усвідомив, наскільки щасливим він був; щасливий у порівнянні з Марком Блекторном, якого відгородили від сім'ї, щасливий у порівнянні з мільйонами людей, які не знають, що таке кохання.
- Емільєн, я в положенні!
- Але як?
— Вітром надуло. Забула кватирку закрити.
Вона нахилилася, щоб сісти в машину, і побачила квіти, які я розпорядився покласти на сидіння. Вона обернулася і побачила мене.
— Дякую за букет, — гукнула вона.
А я крикнув у відповідь:
— Це не букет, дівчинко, це похоронний вінок.