Варлам Шаламов. Колимські оповідання

Строфи і зараз легко вставали, одна за одною, і, хоч він давно не записував і не міг записувати своїх віршів, все ж таки слова легко вставали в якомусь заданому і щоразу надзвичайному ритмі. Рифма була шукачем, інструментом магнітного пошуку слів та понять. Кожне слово було частиною світу, воно відгукувалося на риму, і весь світ проносився зі швидкістю якоїсь електронної машини. Все кричало: візьми мене. Ні, мене. Шукати нічого не доводилось. Доводилося лише відкидати. Тут було як би два людини - той, який складає, який запустив свою вертушку щосили, і інший, який вибирає і час від часу зупиняє запущену машину. І, побачивши, що він – це дві людини, поетзрозумів, що складає тепер реальні вірші. А що в тому, що вони не записані? Записати, надрукувати – все це суєта суєт. Все, що народжується небезкорисливо, – це не найкраще. Саме краще те, що не записано, що складено і зникло, розтануло без сліду, і тільки творча радість, яку відчуває він і яку ні з чим не сплутати, доводить, що вірш було створено, що прекрасне було створено. Чи не помиляється він? Чи безпомилкова його творча радість?
Він згадав, які погані, як поетично безпорадні були останні вірші Блоку і як Блок цього, здається, не розумів...

Цитата з книги Колимські оповідання, автор Варлам Шаламов