Андрій Олександрович Васильєв. Файрол. Гонг та чаша
І справа зовсім не в тому, що ти її любиш або не любиш, та й взагалі — до чого тут кохання? Усі чоловіки чудово знають, що немає жодного кохання на білому світі в двадцять першому столітті, а може, й раніше не було, ну ось так — ні, і все тут. Є комфорт, звичка, сусідство, співжиття, бажання, куди без нього, та й лідер цього списку — ділове партнерство. Ні, слова залишилися, без них ніяк, без них жінка не зможе себе переконати, що їй потрібен саме цей чоловік, та й чоловік без цих слів не зможе її отримати. Ці дивні жінки, вони досі навіщось ще чіпляються за слова і наскрізь прогнивий посуд під назвою«кохання». Хоча чому«навіщось»? Зрозуміло, навіщо. Вони теж чудово знають, що її немає, любові цієї самої, але їм зручніше і комфортніше думати, що вона є, оскільки так куди простіше пояснити самій собі, чому вона живе з цим алкашем і невдахою, ніж зізнатися собі, що насправді— то нею рухає страх самотності, а самотність — це саме те, що нестерпно для жінки. І не вірте авторам романів, які оспівують самотню та незалежну жінку, — вони брешуть, причому безбожно. Незалежна — це просто, але самотня і при цьому щаслива? Брехня. Ні, панове чоловіка, це страх. Але коли настає край, коли зовсім біда — жінки вміють цей страх загнати всередину та йдуть уперед, ризикуючи всім. А ми? А ми вважаємо за краще жити з нашим страхом у сфері відносин із протилежною статтю, ми домовляємося з ним. Адже він є не тільки у них, а й у нас. І наш, чоловічий, не менший, ніж їх, жіночий, а навпаки, куди більший і ганебніший.
Відвідувачі, які знаходяться у групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.