«Я відчуваю, що дружина любить мене, коли ми разом займаємося чимось, що обоє любимо. Тоді ми розмовляємо один з одним. Наче у нас знову побачення». Для людей, рідна мова яких – час, це – звичайна відповідь. Головне для них бути разом, чимось займатися разом, приділяти один одному увагу.
Якою стрімкістю володіє жіноча уява! Воно перескакує від простого схвалення до кохання та від кохання до шлюбу в одну хвилину.
Вибач, що перериваю тебе, Бобо, але в мене до тебе важливе питання. Скажи, коли ти народився, я маю на увазі, коли ти відпочкувався від Сатани, він хоча б обійняв тебе, так, по—батьківському, перш ніж відправити тебе сіяти зло на Землю?
Тільки коли ви втрачаєте когось, ви розумієте, як безглуздо звучить фраза«це був мій маленький світ». Зовсім ні. Це величезний всепоглинаючий світ, особливо, якщо ти залишаєшся один.
Правильно підібране ім'я приносить мені велике задоволення. Коли я пишу, я завжди починаю з імені. Спочатку ім'я – потім історія, а не навпаки.
Красуня — це коли ноги йдуть до обличчя.
Високо—високо, вище за гори, нижче зірок, над річкою, над ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, як юні весняні вітри, свіжа, як дихання конюшини на сутінкових луках... Вона ширяла в горлинках, м'яких, як білий горностай, відпочивала в деревах і жила в квітах, відлітаючи з пелюстками від найлегшого подиху. Вона сиділа в прохолодній, як м'ята, лимонно—зеленій поряд із блискучою калюжею. Вона бігла в кудлатому псі і голосно гавкала, щоб почути, як між коморами вдалині метається луна. Вона жила в ніжній квітневій траві, у чистій, як сльоза, волозі, яка випаровувалась із пахнучого мускусом грунту.
Союзників я обираю обережно. Але ще обережніше вибираю ворогів.
Поет подібний до лівкою, тендітного й запашного, що чіпляється за гранітну скелю і просить не стільки землі, скільки сонця.