Коли мені хтось каже, що йому набридло жити, що світло остогидло йому, що щастя полягає в смерті - я повірю йому тільки тоді, коли він пустить собі кулю в лоб і його поховають. Але доки на живіт його не ляже шар землі, я все ще думаю, що він продовжує розігрувати комедію про песимізм...
— Емільєне, я щойно врятував тобі життя!
- Врятував. Я зробив би для тебе те саме.
— Тоді я б помер під колесами поліцейської машини...
Повернутись не можна. Можна жити чи тут, чи там. Ніхто не живе у двох світах одразу.
Залишати те, що ще можна захищати, завжди неприємно.
Наша пам'ять – дуже дивна штука. Така величезна шафа з ящиками, забита чим попало. Зайві знання, марна інформація, маячні думки забивають цю шафу зверху до низу. А чогось дійсно важливого не розкопати, хоч трісну…
— Ах, люба Гледісе, всі шляхи ведуть до одного.
— Навіщо?
- На розчарування.
Люди тактовні і ввічливі не тому, що так прийнято, а тому що вони усвідомлюють свою недосконалість і знають, що можуть робити помилки.
Ніхто з нас не хоче визнавати, якими вразливими ми почуваємося.
Просто навколишній світ дуже часто підтверджує дивне правило: чим давати речам об'єктивну оцінку, краще сприймати їх як тобі зручно — і наблизишся до справжнього розуміння цих речей.