Через цих блондинок у світі стається стільки зла!

Наслідування буває усвідомленим та неусвідомленим. Усвідомлене наслідування народжується з помилки, що треба копіювати іншого спікера, поки сам не навчишся виступати. Ні, це неправильно. Навіть оратор-початківець повинен бути собою. Не треба копій, не потрібно бути актором, все, що потрібно, це бути собою. В інших ораторів потрібно брати прийоми, але завжди залишатися самим собою.

Яку сміливість треба мати, щоб одного ранку поглянути на себе в дзеркало і поставити собі питання:«Чи маю я право на помилку?» Виразно вимовити кожне слово... Яку сміливість треба мати, щоб подивитись життя в обличчя — і не побачити в ньому нічого стабільного, нічого гармонійного. І все зламати, розвернути — із чистого егоїзму? Звичайно, ні, хоча... Так у чому ж справа? Інстинкт виживання? Прозорливість? Страх смерті?
Мужність бути відвертою із самим собою. Хоч раз у житті. Протистояти собі. Тільки собі. Собі одному –«Право на помилку» – простий вираз, лише кілька слів, але хто тобі скаже, чи є він у тебе? Хто, окрім тебе самого?

Ось, скажімо, знайомитеся ви з кимось, особисто чи листуванням. Перший етап полягає в констатації існування один одного – і найчастіше ви зачаровані. На цій стадії ви – Робінзон та П'ятниця на безлюдному острові; ви дивитесь один на одного в подиві, в захваті від того, що в цьому світі є хтось інший – такий інший і такий близький водночас. Ваше життястала повнішою, ніж будь-коли, з його появою, і вас захльостує хвиля почуттів до цього посланця небес, з яким можна поговорити. Ви називаєте його казковим ім'ям: друг, коханий, товариш, гість, колега – за обставинами. Панує ідилія. Низка збігів і відмінностей («Зовсім як я! А в мене навпаки!») вражає та переповнює дитячою радістю. У захваті ви навіть не помічаєте, як насувається небезпека.
І раптом він – тут, поряд, біля ваших дверей. Разом протверезівши, ви не знаєте, як сказати йому, що його сюди не кликали. Не тому, що ви його більше не любите, ні, але ви хотіли б, щоб він був іншим, не таким, яким він є насправді. А він уже занадто близько, ніби хоче стати з вами єдиним цілим. Зрозуміло, доведеться розставити крапки над i. Зробити це можна по-різному, коротко або розгорнуто, відкрито або жваво. Але, як би там не було, це нелегкий шлях. Більш ніж у двох третинах відносин не вдається дійти до кінця. І тоді - інтимність, або образа, або мовчання, часом і ненависть. І даремно пояснюють усе нашою брехливістю, вважаючи, що якби дружба була щирою, цього не сталося б. Неправда. Ця криза неминуча. Навіть від щирого серця люблячи людину, ми готові впустити їх у свій особистий простір.

Люди – суспільні істоти. Ми з'являємось на світ завдяки іншим людям. Ми виживаємо за допомогою оточуючих. Хочемо ми того чи ні, але в нашому житті навряд чи вдасться відшукати моменти, коли ми не залежимо від інших. Тому не варто дивуватися, що і людське щастя – це результат наших взаємин із оточуючими.

Ось так все життя. Що більше я хочу, то менше мені щастить.

Коли когось любиш, то шкірою відчуваєш його біль та біду, набагато сильніший, ніж він сам. Будь-який біль подвоюється.

Двадцять три ратники, один карапуз, одна жінка і один пес - це не багато, але й немало, якщо ми триматимемося як один. А той, хто думає, що його власне життя дорожче за життя товариша, — сучий син  і підла тварюка.

Про людину, якою вона представляється людям, треба судити з її вчинків, а музика її душі нехай звучить для неї одного.

Якщо щось здається складним, це не означає, що не варто намагатися. Все навпаки: ми не намагаємося, і тому багато здається нам важким.