Справжня краса завжди рідкість.

Якщо вже бути калікою, то краще багатим.

Людський світ - це проходження у просторі та часі розумних (за деякими винятками) істот, що завдають один одному страждання. Хоча ніхто цього не підрахував, я вважаю, що сума мук і страждань є історичною постійною, точніше вона  прямо пропорційна числу тих, хто живе, тобто залишається постійною на душу населення. Я завжди намагався вірити, що якесь повільне поліпшення все ж таки відбувається, але дійсність незмінно доводила інше.

Захват владою дарує відчуття життя.

- Отже... За шкалою від 1 до 10. Ненавидиш скільки?
— Я ненавиджу тебе, Лось! Я сумую за тобою. І знаєш, що найгірше? Почуття, що ти на мене не сумуєш...

Ви, мабуть, вважаєте, що я відстала від часу? Ну і нехай. Мене не спокушає йти в ногу з таким часом.

Кишечник як іннервується величезною кількістю нервових волокон, а й, проти іншими структурами тіла, іннервація кишечника має низку особливостей. У порожнині кишечника є великий арсенал різних сигнальних речовин, електроізоляційного матеріалу для нервів, волокон і важелів перемикання. Такою ж різноманітністю інструментів має лише один орган – головний мозок.

Будь-яка емоція мимовільна, якщо вона  щира.

«Бує ж — топиш грубку, дивишся на вогонь і думаєш: ось вона яка, велика зима!
І раптом прокидаєшся вночі від незрозумілого галасу. Вітер, думаєш, вирує завірюха, але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж це таке? І засинаєш знову. А вранці вибігаєш на ганок — ліс  у тумані і жодного острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима? Тоді збігаєш із ганку і бачиш: калюжу.
Справжню калюжу серед зими. І від усіх дерев йде пара. Що ж це таке? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньою осінню».
Ось як думав Ведмедик тихим теплим ранком посеред зими.

Оптиміст вірить, що ми живемо у кращому із можливих світів; песиміст боїться, що це правда.