Нам заперечать, що суспільство має мститися, має карати. Ні в якому разі. Мститися може окрема людина, карати може бог. Суспільство ж займає проміжний щабель. Кара – вище за нього, помста – нижче. Ні така піднесена, ні така низинна справа йому не личить; його обов'язок не«карати, щоби помститися», а виховувати, щоби виправити.
Якщо ви хочете щось занапастити, проявляйте холодність. Щойно почуття, думки чи дії замерзають, відносини стають неможливими. Бажаючи розлучитися з чимось у собі або дати комусь відставку, ми перестаємо звертати на людину увагу, запрошувати її і помічати, намагаємося з нею не зустрічатися, не бачити її і не чути.
Все, що є в нас власного і що, отже, є нашою заслугою чи нашою провиною, може поміститися на кінчику голки, все ж решту нам передав довгий ряд предків.
Ви, скажімо, уявляєте себе людиною сильною і думаєте, що вам ніщо не загрожує. А тим часом випадкове освітлення предметів у кімнаті, тон ранкового неба, запах, котрий колись улюблений вами й навів невиразні спогади, рядок забутого вірша, який знову зустрівся вам у книзі, музична фраза з п'єси, яку ви давно вже не грали, — ось від яких дрібниць залежить перебіг нашого життя.
Дієслово«читати» не терпить наказового способу. Несумісність, яку він поділяє з іншими:« любити»…«мріяти»…
Спробувати, звичайно, можна. Пробуємо? "Кохай мене!"«Мрій!» Читай!«Та ж читай, паразит, кому сказано — читай!»
Примари водяться скрізь. Ми носимо їх із собою, куди б не вирушили.
Ні, справжні звірі - це дресирувальники, а не тварини.
Так, іноді люди виростають з колишніх стосунків, скидають їх смирительной сорочкою з плечей, що розправилися, і йдуть далі. Але якщо хоч іноді гріти любов теплом дихання, підганяти в такт серцебиття, тягнути вище за зростанням розуму, удобрювати розумінням і чуйністю... Тоді вона зростатиме разом із нами.