— Пане осел,— говорив він дорогою,— ти слухняно біжиш за двома-трьома жалюгідними головками реп'яха, а ціле поле реп'яха ти кинув. Так само роблять і люди: одні женуться за квітами слави, які Фортуна тримає в них перед носом, інші — за квітами баришів, треті — за квітами кохання. А наприкінці шляху вони, подібно до тебе, переконуються, що гналися за дрібницею, позаду ж залишили дещо важливіше — здоров'я, працю, спокій і домашній затишок.
Я навчився цінувати музику, побачив у ній якусь панацею, універсального цілителя. Я зрозумів, що музика – це можливість проникнути туди, де мене приймуть та полюблять; туди, де немає правил, ні догм.
Портрет цей справляє враження дуже важке. Перед очима глядача постає найчистіший тип ідіота, який прийняв якесь похмуре рішення і дав собі клятву виконати його. Ідіоти взагалі дуже небезпечні, і навіть не тому, що вони неодмінно злі (в ідіоті злість і доброта - абсолютно байдужі якості), а тому, що вони чужі всяким міркуванням і завжди йдуть напролом, ніби дорога, на якій вони опинилися, належить виключно їм одним. Здалеку може здатися, що це людихоч і суворих, але міцно сформованих переконань, які свідомо прагнуть твердо наміченої мети. Однак це оптичний обман, яким аж ніяк не слід захоплюватися. Це просто з усіх боків наглухо закупорені істоти, які ламають уперед, тому що не в змозі усвідомити себе у зв'язку з будь-яким порядком явищ...
Обійми мене міцніше, кохана, обійми мене, тому що іноді мені робиться страшно від повноти почуттів, настільки вони для мене знову; можна подумати, що вантаж важчий за сам корабль і тепер їх зносить у відкрите море. Безглуздий це страх і взагалі ніякий це не страх, просто кохання накопичилося стільки, що вечорами від неї майже зовсім темніє в очах і все довкола затягується тінями - ось скільки в мені схиляння!