Занурена в холодний егоїзм, як і всі старі люди, котрі відлюбили у свій вік  і чужі справжньому.

Край наш славний - але порядку немає!

Не могли ж вони щодня сидіти так похмуро і мовчазно. Здавалося немислимим, щоб люди, як не дурна їхня вдача, день у день сходилися за столом з такими сердитими обличчями.

Запитайте себе, чи прагнете ви цього всіма силами душі? Чи доживете до вечора, якщо не отримаєте цієї речі? І якщо впевнені, що не доживете, хапайте її і тікайте.

Всіх розумніший, на мою думку, той, хто хоч раз на місяць самого себе дурнем назве, — здатність нині нечувана!

Йому здавалося, що життя наче кульбаба. Дуне звідкись вітер — і все нема.

... навіть найкращі з нас іноді змушені брати свої слова назад.

Японські тривірші, хокку дивують своєю нерозбірливістю. Ці вірші не«ростуть із сміття», а залишаються із ним. Їм все одно про що говорити, тому що важлива не картина, а погляд. Хоку не розповідають про те, що бачить поет, а змушують нас побачити те, що видно без нього. Ми бачимо світ не таким, яким він нам видається, і не таким, яким він міг би бути, і не таким, яким він мав би бути. Ми бачимо світ таким, яким він був би без нас. Хокку не фотографують момент, а висікають на камені. Вони припиняють хід часу, як зупинений, а не зламаний годинник.

Як це чудово - жити.

Нічого не можна придбати, не втративши, — ми нескінченно сильніші в нашому царстві добра і нескінченно слабші в царстві зла.