Жити - це добре. Навіть коли отримуєш удари. Аби мати можливість бити у відповідь. Справжнє життя є спосіб існування, що дозволяє завдавати ударів у відповідь.

Високе кохання вимагає дозвілля.

Правила поведінки за кермом у Римі прості: ніколи не оглядайся, ніколи не дивись на всі боки і, головне, у жодному разі не зволікай — просто тисни на газ і молись.

Світ, як і раніше, потребує якогось абсолютного лиходія, на якого можна показати пальцем і сказати:«Це ти, ти у всьому винен!»

У цьому полягає гумор. Сміятися над дріб'язковістю людей може будь-хто, хто має«піднесеніші почуття»; але сміятися з усіх великих думок, піднесених почуттів, благородного натхнення і святої віри – це припускає, що я – власник всього.

Тікати треба так, щоб не залишалося слідів.

Забороняю собі згадувати, бо відчуваю, що провалююсь у минуле…

Щоправда, як сонце: дивитися на неї боляче, але заперечувати — безглуздо. А щоб знайти те, що ви шукаєте, потрібно спочатку втратити те, що маєте. Я розумію, що це страшно. Але такий шлях. Або залишайтеся з тим, що є.

Ближче - притулившись до мене плечем - і ми одне, з неї переливається в мене - і я знаю, так треба. Знаю кожним нервом, кожним волоссям, кожним до болю солодким ударом серця. І така радість підкоритися цьому потрібно. Ймовірно, шматок заліза так само радісно підкоритися неминучому, точному закону і впитися в магніт. Камінь, кинутий вгору, секунду похитнутися — і потім стрімголов униз, додолу. І людині після агонії нарешті зітхнути востаннє — і померти.

Я змайструвала гарний костюм і закохалася у нього. А коли з'явився він, такий гарний, такий ні на кого не схожий, я одягла на нього цей костюм і змусила носити, не переймаючись тим, чи годиться він йому чи ні. Я не хотіла бачити, що він таке насправді. Я продовжувала любити гарний костюм, а зовсім не його самого.