Ми були... ні, стертим словом«закохані» це не висловиш. Ми любили один одного, жили один в одному і один одному. Ми були одне одним.

Жодна людина не може змусити іншого відкритись. Ми можемо лише чекати.

Ми весело жартували — ми були хорошими акторами, вміли робити гарну міну за поганої гри.

На цвинтарі страх смерті спонукає подавати милостиню.

Не знаю, чи хотів я взагалі колись слави як такої. Це все одно, що хотіти бути інженером більше, ніж хотіти щось сконструювати, або бути письменником більше, ніж хотіти писати. Слава – побічний ефект, а не річ у собі. Інакше це просто самозвеличення.

Якби мені сказали:«Сьогодні ви будете мати цю жінку, але завтра будете вбиті», я б погодився. Якби мені сказали:«Дайте десять луїдорів — і ви будете її коханцем», я відмовився б і заплакав, як дитина, у якої вранці зникає замок нічних сновидінь.

По суті, всім нам давно настав час повіситися, — так ми забиті, замордовані, позбавлені всіх прав і законів, живемо в такому підлом рабстві, серед безупинних завушень, знущань.

Дорослі не розумніші за дітей, вони лише доросліші.

Шлях до ближнього для мене дуже далекий.

Я переживав якусь внутрішню філософську колізію, відчував незадоволеність собою. Я люблю подумати, покопатися у собі. Дуже сприйнятливий до того, що відбувається довкола. А філософська колізія це ось що: ти знаєш, що треба робити і як, і при цьому розумієш, що не зможеш. І починаєш себе ненавидіти.