Ця книга про війну, і вона схожа на шматок сала: у ній шарами розташовані репортажі з Афганістану, де я працював майже чотири роки військовим кореспондентом, та сторінки зі щоденника. У репортажах — те, що дозволяла до публікації військова цензура, а у щоденнику — те, що хотілося сказати та запам'ятати. Книга була розпочата відразу після того, як закінчилася війна і я перетнув міст через Амударью на передостанньому радянському БТР, а закінчено вже сьогодні…

Кровні узи  означають значно більше, ніж власна інтуїція.

Щиру радість приносить людині можливість захоплюватися кимось; ніщо так не підносить його - хоча б на короткий час - над усіма дріб'язковими умовностями, як щире захоплення.

Література, розмірковував я, сповнена людей, які борються з суворими, непримиренними противниками. Мозок, м'язи - всі звертають на боротьбу проти будь-яких перепон, доки не переможуть або самі не програють. Але ж у мене ніяких ознак зовнішнього конфлікту. Те, що мене гризе гострими зубами, гризе зсередини, і, крім мене, тільки лікар-психолог розгляне всі мої подряпини. Звичайно, мені від цього не легше.

Всі ми знаємо, хто ми такі, але не знаємо, ким ми можемо бути.

Хіба може людина всерйоз вірити у свою індивідуальність?... Між мною сучасною і мною колишньою величезна різниця.

Ну, і нехай такий обкрав державу і царя, а держава і цар віддають йому почесті.

Маніпуляції призводять до операцій, але не довіри.

Це про ***ях чи не про ***ях? Дідро:«Найщасливіша людина той, хто дає щастя найбільшій кількості людей».

Обличчя в неї було як потьмяніла лампочка - людина все життя провела в служінні, відразу видно.