Нічого не буде розпливчасто, невизначено, безхребетно добре, коли« добре» падає з неба.
Нічого не буде гаразд просто так.
Нічого не утворюється так і само собою. Правда написана на воротах Бухенвальда: "Кожному своє".
Кожен завжди отримає своє.
Не рано, не пізно, але в найвірніший момент кожен отримає те, що він заслужив.
Бреши собі чи не бреши.
Американці кажуть "take care" праворуч і ліворуч, але мені здається, що це інтимніше, ніж "I love you".
Миттю - це ніщо, твоє життя - теж ніщо. Будь-який часовий проміжок менше десяти тисяч років – ніщо.
А розсудливість? Це річ абсолютно протилежна. Розсудливість, що сидить у нас, зводить нанівець будь - які наші пориви, це внутрішній саботажник, який нас послаблює і паралізує, який слідкує за безумцем усередині, щоб вчасно його вгамувати, щоб його очорнити, зганьбити. Що ж таке тоді натхнення? Це миттєвий вихід із себе, незрозуміла воля до самоствердження чи саморуйнування.
— Смерть як найкращі ліки, вбивство як перша допомога … — пробурмотіла вона. - Ні. Не хочу знову спочатку. Знову все згадувати... переходити від надії до...
Зараз у моїй голові лише:« Любов. Вона вб'є мене, вона вб'є мене, вона вб'є мене. Ну і нехай".
Проблема в тому, що ніхто не може жити, зовсім ніяк не висловлюючи свої думки, почуття та бажання. Ніхто... Це неможливо...
Я вирушив до Великого театру на оперу Сен-Санса«Самсон і Даліла». Насамперед мені хотілося розглянути публіку. А вона, якщо згадати передреволюційний період, рішуче змінилася. Зал заповнили глядачі, одягнені в одноманітний повсякденний одяг. Склад глядачів, що розташувалися від гальорки до партеру, рішуче змінився. Ті самі люди, які в старі часи нашкребали гроші, щоб купити квиток і влаштуватися під стелею, сиділи тепер там, де колись розташовувалась публіка, що відвідувала театр, щоб розважитися після рясної трапези.
Я все колишнє кинув на порох:
Мій рай, моє пекло в твоїх очах.
Люблю тебе нетутешньою пристрастю,
Як полюбити ти не можеш:
Всім захопленням, усією владою
Безсмертної думки і мрії.