— Тебе хотіли вбити?
- Не в цьому справа. Вони не варті, щоб заради них...
— Це, звичайно, жахливо... те, що сталося. Але, люба моя дівчинка, вони не винні. Вони хворі, вони сплять, у них спить розум. Ми повинні розбудити їхній мозок, вилікувати його. Ми маємо допомогти їм, а не зневажати.
— А ви якісь інші? Темні чи світлі?
— Ми світлі.
- А я?
- А це ти вирішиш сам.
Пам'ять — це те, що замінює мені вигляд із вікна.
Весь світ – це дерево, а я лише білка, що тягнеться за горіхом.
Я його розуміла, він 4 роки провчився у коледжі. Виконуючи те, що йому здавалося абсурдним та стомлюючим зобов'язанням. І тепер він був вільний від світу абстракцій, хибної стабільності, батьків та матеріальних благ.
Всі ми з різних причин носимо маски. Деякі маски ми надягаємо, тому що це те, ким ми справді хочемо бути. Деякі ми носимо, тому що не можемо прийняти прихованого під ними або тому, що комусь треба бачити нас такими. І деякі маски ми носимо для того, щоб залишитися в тіні, але в носінні є один недолік: вони в будь-який момент можуть бути зірвані.
Я у ворожому оточенні, я не підготовлений і мене оточують люди, які, швидше за все, бажають мені смерті – я знову у школі!
Сильна людина. Я завдав укол у серці, але він не відразу помер. І сказав три слова:«Не терплю крові».
Іноді друзі значно небезпечніші, ніж вороги.