Все стало надто передбачуваним.

— Асоко, пробач мені.
- За що?
— За те, що лишив тебе, що дозволив тебе схопити. Це я винний!
- Ні... вчитель. Ви не винні.
— Треба було бути уважнішими, докласти більше зусиль. Я...
— Ви зробили все, що могли. Все, що мали зробити. Коли я опинилася там, одна, все, що в мене було — це ваші тренування та уроки, які ви дали мені. Тільки завдяки вам я вижила. Понад те, я змогла допомогти вижити й іншим.
— Навіть не знаю, що сказати...
— Я знаю. Спасибі, учитель.
— Завжди будь ласка, мій падан.

Я застрягла там, де немає  місця, і найближчим часом виходу не передбачається. Мені треба вигадати, як стати більш... нормальною.

— Ти дуже гарна, але ці сльози тобі не личать. Прошу, віддай їх мені.
— Вибач, їх я ні з ким не можу поділити. Я із ними пов'язана назавжди.

— Мама каже, що з чу… чуваками не можна розмовляти.
— Не з чуваками, дурненька, а з чужинцями.

Цей світ неправильно влаштований, у ньому стільки болю. Я не могла виносити думку про те, що роблю його гірше, думка про те, що я не роблю його кращим.

- І ти тут, чи що? Мене дезінформували!
- На рахунок чого?
— Сказали, що придурків на вечірці не буде, а ти, я дивлюсь, тут, олень!

А я думаю, що таке, га? Одним дупу заклеюють, інших сомалійські пірати вербують, а це весна! А я й забув про неї!

Не страшно померти, страшно не зробити в житті те, що ти можеш.

Я відчув, що був у комі 20 років і тільки тепер прокинувся.