— Як пройшло побачення?
— Ну... я задоволена рестораном.

Набагато легше жити у запереченні. Ми робимо це, щоб захиститись від того, чого ми не бажаємо знати. Але якщо ми це робимо, то ми просто живемо на брехні, хоч би що ми собі казали. Правда незаперечна, її може очорнити злість, її може висміяти невігластво, але настає термін і ось вона.

- Ти завжди залишаєшся у виграші! Як це виходить?
— Я не дозволяю коханню стати в мене на шляху.
— Тоді насолоджуйся вічністю на самоті!

Ось невдача. Вмерла!

- Здорово, сміття.
- Ігор Валерійович. Чого тобі? Твого брата у відділі з ранку немає.
- Я знаю. Я йому щось передати повинна. Гриня сказав тобі передати. Підсабі.
— І як я з ящиком віскара піду?
- Прощай. Ах, та й Гриня сказав, хоч ковток зробиш, він тобі х*й відріже.

— Якщо ти перестанеш мене любити, Роуз, я тебе не звинувачуватиму.
— Що більше я тебе ненавиджу, то й люблю тебе не менше. (— Якщо ти розлюбиш мене, Роуз, я тебе не дорікну.
— Може, більше зненавиджу, але не розлюблю.)

- Я люблю тебе.
— Ти не вмієш любити! Тобі любити — це страждати... Не спати ночами, колами ходити. Тоді ти відчуваєш, що ти живеш. А це не кохання. Дітям до 16...

— Чухати!
- "Очешувати"? Ти що, рибний маніяк?

Принц Рейегар любив свою леді Ліанну, і тисячі загинули через це.

— Подивіться на них. Вони видаються вам нещасними? Просте, щасливе життя. Жодних рішень, жодної відповідальності. Ніяких проблем. Вони знайшли відповідь. А ви впевнені, що ваше життя краще?
- Вони як тварини!
- Ми всі тварини. Просто у деяких інших пріоритетів, тільки й усього.