— Навіщо ти впала? Чому захотіла бути однією з нас?
- Ти це не всерйоз.
- Ні? Купа жалюгідних виродків, розгублених, зляканих, тільки й думок - пожерти та на сортир.
- Не знаю. Є ще відданість, вміння прощати, любов.
- Біль.
- Шоколадний торт.
- Почуття провини.
- Секс.
- Так, тут твоя взяла.
Це шампанське таке п'яне, виявляється.
— Згідним ірландцям та королю потрібна смерть однієї людини. Чому він?
— А ти питав, чому у Франції?
- Так.
- Так треба.
- А чому я?
- Так треба.
Ми самі створюємо майбутнє, називаючи його потім долею. Найпростіший спосіб вибрати свій шлях – сказати, що це доля. Але врешті-решт ми всі живемо з нашими рішеннями. Не важливо, хто стоїть у нас за спиною.
Не можна завжди бути подаючим надії, рано чи пізно потрібно їх виправдовувати.
Пам'ятаєш, ти сказав, що гроші – ніщо? Так, старий, мені 42 роки і я нарешті зрозумів, що ти хотів мені сказати.
Здається, я люблю тебе... Ти найкльовіша людина. Тобі навіть нічого не треба робити! Ти розумний від природи, не такий, як інші. Ти не витріщаєшся на мій живіт, ти дивишся мені в обличчя. І коли я тебе бачу, дитина штовхається. Тому що коли я тебе бачу, у мене завмирає серце.