— Хм...
— У чому річ?
— Мені просто було цікаво, як тобі вдається зачісувати волосся так, що роги не видно?

Ти виглядаєш так, як я почуваюся.

Вражаюче, як багато відкриттів ми здійснюємо кожен день. Тобі здається, що людина тільки й чекає на можливість тебе знищити, а вона рятує тебе. Ти думаєш, що справляєшся з цілим колективом, а насправді не можеш впоратися з маленькою дитиною. Тобі здається, що він байдужий до всього, але розумієш, що мало знаєш про нього. Як багато відкриттів ми чекаємо, і це здорово.

- Ти єдина!
— Нема  єдиних... Треба любити того, хто поруч.

Через мене одна погана людина дуже розлютилася. Він убив їх, щоб дати мені урок. Щоб я пожалкував, що зробив... І я пошкодував. Жаль - набагато гірше покарання, ніж смерть. Всі вмирають... але лише дуже мало хто по-справжньому жалкує за скоєним ними злом.

Більше половини судових позовів до клініки надходить після спілкування лікаря та пацієнта. Отже, якщо хтось із вас горить бажанням відкрити свою рукавичку, ласкаво просимо на мій новий щорічний семінар зі спілкуванням з пацієнтами. Першим на семінар вирушає доктор Мерфі, якого я нещодавно застав, що примовляє:«Перестаньте, перестаньте, заради Бога, перестаньте стікати кров'ю».

— Ми з тобою, як кішка з собакою.
- Так. Або як олія з водою.
— Або як наждачний папір із голою дупою.
- Грубо.
— Ти був би дупою.

Я бачив, на що здатні люди. І на що вони не здатні. Це якесь безглуздя. Вони не вмирають, Лізо. Вони повертаються.

Ще одна фішка депресії - вона  як би руйнує час. Раптом твої дні перетворюються на один нескінченний задушливий цикл. І ти намагаєшся згадати, що тебе тішило. Але твій мозок повільно стирає всі щасливі спогади. І в результаті ти думаєш тільки про те, що життя завжди було таким. І залишиться такою до кінця.

— Жаль, картини без підписів...
— Які ж підписи? Ну чого ви чіпляєтесь? Тут і без підписів все ясно – ось березовий гай, ось продукти харчування.