— Пане російський, пане російський! Він лежить у мене під ліжком абсолютно брудний. Його можна вимити?

— Це хто ж у вас лежить під ліжком?

— Це не я поклала. Я боюся його чіпати, він може вбити.

— Я питаю, хто у вас лежить під ліжком?

— Снаряд. Такий великий снаряд. О, будь ласка, він не заважає! Але він абсолютно брудний. Його можна вимити милом?

— Я тут трохи починаю, хочете?

— Від солодкого утворюється карієс.

— А я люблю солодке.

— Ну й помреш найперше.

— Не сказати, щоб це суперечило моїм планам.

— Хочеш поговорити про це?

— Це як у тому анекдоті, так?

Чим довше чекатимеш, тим більше днів ти втратиш назавжди.

— Спокушай мене! Завоюй мене поглядом! Давай же!

— Та я вже... завойовую.

— Ой вибач...

Біль завжди краще переносити у світлі дня.

— Одягайся. Ми йдемо.

— Але ж я нічого про тебе не знаю!

— Я виріс на фермі в Мурсвілі, Індіана. Мати померла, коли мені було три, а батько виховував мене кулаками, інакше не вмів. Я люблю бейсбол, кіно, гарний одяг, машини, віскі… і тебе. Що ще хочеш дізнатися?

Страшний день для батька — дочка привела хлопця... Я думав, якщо вбити першого, то іншим буде не кортіло.

Вона танцівниця, що не танцює і живе з художником, який не малює.

І все змінюється в одну мить... ми залишаємо минуле позаду і на шаленій швидкості мчить у невідомість — наше майбутнє. Ми їдемо якнайдалі в спробі знайти себе або втратити себе, досліджуючи задоволення вдома. Проблеми починаються тоді, коли ми не хочемо змін і чіпляємося за старі звички, але якщо ми чіпляємося за минуле так сильно — майбутнє може й не настати... доки смерть нас не розлучить.

Брехати батькам — це, звичайно, правильно, але перед смертю можна і відступити.