— Прощавай, Сьюзі.

— Прощавай. Склади мені безліч оповідань і з'їж тисячу тортів!

— А ти, мале, не забувай зачісуватися. Але не надто старанно.

— Ви гадки не маєте, що потрібно, щоб зберегти шлюб. Потрібно йти на компроміси. Це завжди приємно? Ні, але ти це робиш, так, тому що це вам не хіханьки—хаханьки, не потягування кави в центральній кав'ярні. Це реальне життя, лише для дорослих.

— Думаю, він має рацію. Ви надто багато часу проводите у кафе.

Закохатися, значить любити. Закохатися можна та ненавидячи!

Чому ми часом питаємо пораду, хоча вже знаємо відповідь? Може ми хочемо дізнатися, що неправі...

Коли ти молодий, твої можливості безмежні. Ти можеш досягти чого завгодно. Ти можеш стати Ейнштейном, можеш стати Де Маджо. Потім настає вік, коли той, ким ти міг би стикатися з тим, хто ти є. І ти не Ейнштейн, і взагалі ніхто. Це болісний момент.

— Ти під кайфом?

— Як правило, так!

— Що тебе так шандарахнуло?

— Життя!

Весь світ руйнується, а ми вибрали цей час, щоб закохатися.

Ми з покоління чоловіків, вирощених жінками. Чи допоможе інша жінка у вирішенні наших проблем?

— Ну, що забралися, інваліди?

— Так, шеф, і ми не інваліди.

— Льова, якщо людина не має  мозку — він інвалід?

— Так.

— Ось бачиш, вірний діагноз.

— Давай лягай!

— Я не згодна.