— Запитання... Ти помреш за мене?
- Так.
- Занадто просто. Чи будеш ти жити для мене?
- Так.
— Обережно, ніколи не вимовляй цієї клятви, не подумавши. Пристрасть призводить до поступок, а поступки до підпорядкування. Ти хочеш цього?
- Хочу.
- Скажи це. Скажи це. Скажи це. Проси, проси, проси...
- Прошу.
— О боже мій, як ти... яка ти гарна.

Ці наногени ніколи не бачили людину і не знають, як вона має виглядати. Вони мають тільки дитину, від якої мало що залишилося. Але вони все одно роблять те, що запрограмовані — вони лікують його. Вони не можуть відрізнити протигаз від черепа, але зробили все, що могли, і відлетіли — у них так багато роботи.

- Я люблю тебе, Ханно.
— Чому ти не сказав мені це, коли я була жива?

Навколо завжди щось відбувається.

Розум - це коли ти приймаєш потрібне рішення у потрібний час.

Життя просте і коротке. Якщо щось робить тебе щасливою, ти маєш триматися за це, бо це може зникнути.

Те, що теоретично ідея виправдана, не робить її менш дурною.

Коли Алексіс тільки народилася, вони дали мені цього маленького, закутаного в пелюшки чоловічка. І вона просто... дивилася на мене. І тоді я подивився на неї, це почуття пронизало мене, ніби в мене потрапила блискавка. Це було кохання. Миттєве, незрозуміле кохання, яке ти відчуваєш тільки по відношенню до своєї дитини. Тоді я зрозумів. Я зрозумів, що моє життя змінилося назавжди.

Якщо ви не забули, всі наші пасажири їхали до цього будинку  на верхні поверхи. Ірен, тому вони й сіли в ліфт, але після пережитого, ніхто не вважав за потрібне знову піднятися, у справах, які нещодавно здавались невідкладними, навіть пішки. Усі вони зараз розійдуться...

— Ти колись чув про довічного рабства?
- Ні.
— А про кричущий несправедливий контракт?
- Ні.
- Чудово! Він нам личить.