Людина змінюється щохвилини.

Якщо очі – дзеркало душі, то скорбота – двері, що ведуть усередину.

«Доброго ранку, Колумб!» — так завжди будила мене моя мама, нагадуючи, що Америка вже відкрита, а мрії далекі від правди життя.

- Це твій шанс.
- У-у. Зашибись.
— Та гаразд. Ти хочеш, щоб я поцілував тебе.
- Соліст - так, ти - ні.

Мені здається, що у певному віці ти починаєш розуміти, що нічого незвичайного з тобою не станеться. Можливо, це і на краще. Напевно, деяким людям судилося тихе та непримітне життя.

Горе, поділене навпіл - це половина горя, а радість, помножена на двох, це ж подвійна радість!

Буває ми так засліплені емоціями, що не бачимо ниток, за які смикає спритна рука ляльковода. Іноді нами керують наші слабкості, а часом ти, сам того не бажаючи, перетворюєш людину на маріонетку. Але важливо пам'ятати, що ляльковод і маріонетка пов'язані однією ниткою, а значить кожен з них може смикнути за неї.

— Я ж тобі не дуже подобаюсь, так?
—...
— Це добре, бо мені треба сказати тобі дещо... Мені треба розповісти це комусь... А ти як робот, ти нічого не відчуєш.

Краще за автора ніхто ніколи не прочитає.

— Я сам тебе прикінчу.
- Яка краса! Враховуючи, що ти весь у мене.
- Це ще як розуміти?
- Ти не перестаючи думаєш про неї з того часу, як побачив, як вона капає з леза ножа.
- Ти помиляєшся.
— Казки розповідатимеш братові. Я можу зазирнути у твою голову. Твої думки біжать лише однією звивиною — кров. Кров. Кров. Жага влади. Така сама, як завжди. Ти знову хочеш стати сильним. Але не просто сильним, а найсильнішим. Добрі наміри – найшвидший шлях у пекло, приятель.