— Так... культура теж потрібна, Іване Лук'яничу.
- Я ж не проти. Почекай! Я сама культурна людина! Прийшов після обіду, ліг на півгодини, увімкнув радіо, взяв газету. Освіжився культурою, підвівся, вмився, і пішов. Адже мені для цього спецбудинку не потрібно?
- О Боже! Якого біса?!
- Попалася!
— Ти спеціально раніше прокинувся і заліз під ліжко, щоб мене налякати?!
— А ще поставив будильник.
— Цікаве повідомлення ти залишив мені.
- Яке?
-«Давай зустрінемося на задньому дворі. Принеси бавовняну нічну сорочку». Я, звичайно, надягну її для тебе, але взагалі я більше люблю піжами!
Які гарні у неї очі. Вони такі величезні, що я бачу у них своє відображення… Чорт, а я симпатичний!
— Коли, а ось що ти хотів би для абсолютного щастя? Ти не хотів би поринути на дно океану? Чи подивитись на кратер вулкана з висоти пташиного польоту?
- Ні, Галю. А нахрена ми тоді телевізор купували?
- Ой, Боже мій! Як тільки все це скінчиться, Оленко, яке це буде щастя … Почнемо все з початку серед людей, які про нас нічого не знають. Подивимося різні міста. Будуть нові друзі. Оселимося десь на березі моря з тобою, га?
- І купимо човен. Тільки обов'язково з вітрилом... Дуже хочеться з вітрилом, щоб як у казці.
Іноді дійсність зненацька обрушується на нас. А іноді вона повільно опановує нас, незважаючи на всі наші зусилля ігнорувати її.