Не можна вчити невихованого поганими методами.

Жити в страху... Воно не варто.

У тисяча дев'ятсот шістдесят шостому році Енді Дюфрейн втік із в'язниці Шоушенк. Від нього залишилися тільки брудні ганчірки, шматок мила і старе кайло, стерте майже вщент. Пам'ятаю, я подумав, що такою штукою можна прорити тунель за шістсот років. В Енді на це пішло менше двадцяти років.

- Що ти робиш?
— Намагаюся читати по губах. Стій, сальса штанина...
— Ти не читаєш по губах.
- Не читаю.

Краще б мужика собі знайшла... хоч блохатого.

З досвіду знаю, якщо друзі упускають таку можливість, залишається сорок вісім годин, щоб отримати поцілунок. Інакше хтось із вас передумає, ну тобто, звичайно, вона  передумає, і ти залишишся просто добрим другом... назавжди.
================================================== ========
Якщо вчасно не поцілуватися, можна назавжди залишитися просто друзями.

— Вік — це не гарантія ефективності.
— А молодість — не гарантія нових рішень.

Альберт Гібсон: — Можу заприсягтися, ти вважаєш її незайманою.
Гаррі Таскер: - Не сміш мене, їй всього... Скільки їй?
Альберт Гібсон: - Їй чотирнадцять років!
Гаррі Таскер: — Їй лише чотирнадцять років.

Якщо він порушив правила і став гірше розуміти - треба сурмити тривогу, але якщо він висуває ідеї, до яких ми, на жаль, не додумалися, тоді краще заткнутися і виконувати його наказ.

Слухай, а ти живеш у дуже маленькій коробочці. Тяжко, напевно, щодня запихати себе в неї:«Я це... Я не те... Я це... Я не те...»