— Ти лише машина. Тільки імітація життя. Робот напише симфонію? Робот перетворить шматок полотна на шедевр мистецтва?
- А ви?

- Як стейк?
- З м'ясом...

— Це кохання?
— У кохання грають діти, а я в нього в боргу.

Люди самі сприяють зближенню відносин між державами.

І сумно може бути колись весело.

- Вітаю! Ми можемо поговорити з Вами про Ісуса?
- Чудово! Заходьте.
-... Що?
— Чекаю не дочекаюся почути про Ісуса! Як він там зараз? Заходьте, давайте.
-... Ви впевнені?
- Так! Заходьте, заходьте!
- Це пастка!
— Просто зазвичай люди не кажуть«так»...
— Ну, я не« люди»! Давайте, заходьте, балакатимемо про віру.

— Я просто хочу сказати: може ми...
— Візьмемо тайм-аут від нашого тайм-ауту?
- Точно.

Вона погодилася абсолютно щиро і не могла зрозуміти, чому в той момент, коли вона сказала так, їй згадалося обличчя Ноя.

Ти знаєш, у мене в дитинстві для таких випадків був спосіб. Я собі уявляв, що до мене приходять фашисти, але не для того, щоб«хенде хох», а з благородною місією допомогти мені розібратися в моєму внутрішньому світі.
Світлять мені в обличчя і запитують, на яке я сам собі не можу відповісти. Не можу докопатися до правди, там... «Кого ти більше любиш, Марину Штурманову з 8«В» чи Яну Міщенку з 9«Б»? Якщо скажеш правду, ми тебе відпустимо, а ні розстріляємо. А вони цю правду чомусь знають, фашисти.
І я так раптом збираюсь і розумію... Яну Міщенку!

Якось це відбувається. Ти стоїш десь і розумієш, що не хочеш бути схожим ні на кого з тих, хто оточує тебе. Ні на того виродка, якого щойно побив, ні на свого батька, ні на брата, ні на кого зі своєї гребанної родини. Ні на суддю. Не навіть на самого себе. І раптом це відбувається. Щось клацає. І ти знаєш, що все зміниться. Вже змінюється. І з цього моменту вже нічого не буде колишнім.