- І в тебе кабінет у поїзді, це так круто. Чи можна і мені кабінет? У мене ніколи раніше не було кабінету. І поїзди. Або поїзди-кабінету.
- Господи, як я за тобою сумувала!
— Настав час обіймашок!
Я буду лише історією у тебе в голові... Тільки нехай це буде хороша історія, бо, знаєш, це і була хороша історія. Найкраща.
— Ми не можемо тут стояти вічно!
- Є ідеї?
- Так. Як зазвичай. Біжимо!
— Емі Понде, через мене плачеш чи що? Знаєш що...
- Що?
- Попалася!
Тільки нехай це буде гарна історія. Тому що це була хороша історія. Найкраща. Божевільний старий, який стяг чарівну будку і полетів. Я сказав, що викрав її? Ні, я її позичив. Мав намір повернути назад. О, ця будка, Емі. Вона тобі сниться. Ніколи тебе не лишить. Велика, і водночас маленька. Нова і старовинна. І сама, найсиніша. Найсиніша.
Будь-хто може сховатися від ворога, Лікарю. А від друга не сховаєшся.
- Що ти робиш?
— Біжу в глухий кут, після прибуття куди, мені на думку спаде геніальний план, який, по суті, буде в тому, щоб не бути в глухому куті.
— Ти зіпсувала найдавнішу скелю у Всесвіті!
- А ти не відповідав на дзвінки.
— Як ми цього не помітили?
— Низькорівневий фільтр сприйняття чи ми просто тупиці.
— Так, мовчіть, не кажіть мені! По вашій запонці бачу, що у вас є яблуня та кульгава дружина. Я правий?
- Ні.
— Але ж дружина є?
- Ні.
— Ну, хоч трохи яблуні? Небагато дружини? Небагато яблук? Ну, співпрацюйте зі мною.