- Дивись! — сказав Їжачок і показав Ведмедику гриб-лисичку. Маленький золотий гриб, підібгавши коліна, в сутінках сидів у моху.
- Бачиш? - Сказав Їжачок. — У нього немає  ні тата, ні мами, ні Їжачка, ні Ведмедика, він зовсім один — і не плаче...

- Що ти тут робиш? — спитало Ведмедик.
— Чекаю, коли ти одужаєш, — відповів Їжачок.
- Довго?
- Усю зиму. Я, як дізнався, що ти об'ївся снігом — одразу перетягнув усі свої припаси до тебе…
— І всю зиму ти сидів біля мене на табуретці?
— Так, я напував тебе ялиновим відваром і прикладав до живота сушену траву…
— Не пам'ятаю, — сказав Ведмедик.
- Ще б! — зітхнув Їжачок. — Ти всю зиму казав, що ти сніжинка. Я так боявся, що ти розтанеш до весни.

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно…
— Спокійно, — сказав Ведмедик.
- Ага. Наче все зупинилося і стоїть.

— Ось ми з тобою говоримо, говоримо, дні летять, а ми з тобою все говоримо.
— Говоримо, — погодився Їжачок.
— Місяці минають, хмари летять, дерева голенькі, а ми всі розмовляємо.
— Розмовляємо.
— А потім усе зовсім пройде, а ми з тобою вдвох лишимося.
- Якби!
— А що ж із нами станеться?
— Ми також можемо пролетіти.
— Як птахи?
- Ага.
- А куди?
— На південь, — сказав Їжачок.