— Хто ви?

— Хто? "Хто" — це лише форма, що супроводжує "що", а "що" я — це людина в масці.

— Я бачу.

— Звичайно, бачите. Я не піддаю сумнівам ваші зорові здібності. Я тонко натякаю на феномен питання людині в масці про те, хто він.

— Мене звуть Іві.
- "Іві"... "І", "Ве", "І"... Ну так, звичайно!.
- В якому сенсі?
- У тому сенсі, що я, як і Господь, не кидаю кістки і не вірю у випадкові збіги.

- "Vi Veri Veniversum Vivus Vici".
—«Силою істини я, що живе, підкорив всесвіт».
- Персональний девіз?
- З "Фауста".
— Це про спробу обдурити диявола?
- Правильно. До речі, про диявола…

- Ви над усім готові жартувати?
— Ні, тільки над найважливішим.

- Я смію все, що можна людині. Хто сміє більше, той не людина.
- Це Макбет.

Нас вчать пам'ятати не людину, а ідею. Бо людина слабка. Його можуть зловити, його можуть вбити і забути. Але ідея і через чотириста років здатна змінити світ. Я з особистого досвіду знаю, що таке сила ідеї. Я бачила, як в ім'я ідеї робилися вбивства, як люди йшли на смерть. Але ідею не можна поцілувати. До неї не можна торкнутися. Обійняти її. Ідея не може спливти кров'ю. Вона  не відчуває болю. Ідея не вміє любити. Так що не ідея причина моєї скорботи, а людина.

Брехня для художника – це шанс відкрити правду, тоді як для політика – сховати її.

- Ким він був?
- Він був Едмоном Дантесом. А ще він був моїм батьком... І моєю матір'ю... Моїм братом... Моїм другом. Він був вами… І я. Він був усіма нами.

- Ви все вкрали?
— Ну що Ви, вкрасти можна у власника, а ці предмети їм не належали, тож я просто їх вилучив.