— Ах, Філімоне, друже мій! Ось що, дай мені вина та печива. Я ж невибагливий, я ж солдат.
— Ібрагіме Петровичу, тут такий карамбол вийшов... Почав я книжку читати — Плутарха, про давніх чоловіків. Як мудрі і благородні! Читаю книжечку і печиво жую. Читаю та жую. І все зжував.
— Та я розумію... але не можу піти, доки не поясню вам причини моєї відмови.
— Та чого тут пояснювати? Я вам дуже вдячна, одного не розумію, чим я вам не підійшла?
— Ні в чому, ангеле мій, я не знайшов у вас вади. Так, але ж це ви показали мені, що я вам не милий. Та як же я міг узяти вас після цього за дружину? Життя зі мною було б для вас мукою.
— Нас про це не питають.
— Та що ж ми, дикуни? У 18 столітті живемо...
Вам здається, що ви одягли чужі личини? Ні, ви їх зняли! Ви прийшли до мене у справжньому єстві!
Легковажне світло нещадно жене насправді те, що дозволяє теоретично...
Щастя... Щастя – це метелик! Розумієте? Пурхає, сяде на плече — і бійся його злякати, бережи його. А схопи його грубими руками — нема метелика. Один порох.
— Прочитав про Македонського, царя Олександра. Яка висока доля, які подвиги творив! А я, як тарган, сиджу за грубкою, щи варю.
— Тарган, мон шер, щей не варить. Та й ти тиждень уже не варив.
Хто до вчення глухий, гірший за злодія — сам у себе краде.