Завжди простіше збрехати, ніж заводити серйозну розмову.

— Що робити? Що робити?!

— Думай! Що б ми зробили, якби ми мали мізки...

— У мене теж є гордість!

— Ти впевнений?

— Ні.

Дивна річ: Дональд Дак не одягав штанів, але, виходячи з душу, обв'язувався рушником... Постає питання, чому?

Пам'ятаю, була в мене одна недоторка... так і не торкнувся.

— Навіть не віриться, що вже Різдво. Сьогодні ще їж індичку, а завтра, дивишся, вже час фарбувати яйця.
— Не хвилюйся, цієї пори року твоїм яйцям нічого не загрожує.

- Де Моніка?
- Прикрашає будинок  до вечірки з нагоди дня народження Рейчел.
- І ти їй не допомагаєш?
— Я намагався, але виявилося, що співання пісні«Я виживу» (I will survive) моїм голосом їй не допомагає.

— Знаєте, що зроблю? Я влаштую вечірку, покличу всіх мешканців, саджу їх і поясню, що я не поганий, я не жмот, я просто людина, яка має свої переконання, людина з принципами, я принциповий!
— Весела буде вечірка...

— На чому я сиджу?
- На вершині світу? На лаві підсудних? У мене все.

— Ну, і хто кого кинув?
- Що за питання? Звісно, ​​я її. Вона  ж всерйоз думала, що Шопен це столиця Камбоджі.
— Вона  збожеволіла. Кожному дурню відомо, що столиця Камбоджі... еээ...
— Коротше, не Шопен.