Життя непередбачуване, а контроль лише ілюзія. І іноді ця непередбачуваність приголомшує. Через це ми відчуваємо себе маленькими та безсилими.

Спочатку вони говорять мрій масштабно, став перед собою високі цілі, а потім замикають нас на 12 років і розповідають де нам сидіти, коли можна пописати і як треба думати.

Цей світ неправильно влаштований, у ньому стільки болю. Я не могла виносити думку про те, що роблю його гірше, думка про те, що я не роблю його кращим.

Раптом єдиний спосіб перестати себе паршиво відчувати, перестати відчувати взагалі?

Якщо ви чуєте пісню, яка змушує вас плакати, а ви цього більше не хочете, ви просто вимикаєте магнітофон. Але ви не можете втекти від себе. Ви не можете просто взяти та вимкнути себе. Не можете позбутися думок, що рояться в голові.

Ось що мені подобається у поезії. Чим більше абстракції, тим краще. Ти ніколи не можеш знати, напевно, що хотів сказати поет. Звичайно, у тебе будуть думки щодо цього, але завжди ймовірність, що ти все не так зрозумів.