— Томе, нам дали гіршу роботу.
— Так, а ми ще й самі зголосилися... Іноді це триває цілу ніч... Я лежу тут і чую лопати та кирки... за стіною, там. І молюся, що сонце зійде раніше, ніж вони докопають. Ні, я не молюся - я сподіваюся. І іноді виходить – сонце перемагає. Але найчастіше — лопати перемагають сонце.

- Ти сказав прекрасну промову, що віриш у рівні права для жінок компанії, але коли доходить до справи, ти нас не слухаєш. Ти не довіряєш жінкам? Томас, це була лише одна жінка, може пора її забути?
- Забути кого?

— Платиш повіям за секс, вбивцям за смерть.
- Ніщо не безкоштовно.
- Бідолашний Томас...

Єдиний спосіб гарантувати світ — переконати, що війна безнадійна.

Тобі не потрібні були всі ці пігулки. Тобі всього лише потрібна була війна.

- Оберама Голд закоханий у тебе, він навіть постригся. І аромат твоїх духів полегшить його біль.
- Томмі, сьогодні мені сорок п'ять років.
— Сорок п'ять і все ще розбиваєш серця.

— Значить, я вирішуватиму вашу проблему?
— А я завойовую вам медаль.
— Якщо я отримаю медаль, я вигравіюю ваші ініціали ззаду.
- О, мої ініціали на вашому заді - нічого собі картинка.

- Вбиваєш і вбиваєш.
— Тільки так тебе слухатимуть.

— Ви взяли б?
- Взяла б.
- І носили б?
- Чому не носити?
— Це моє питання. Він був на дружині, коли її вбили, і я не сплю ночами. Щоночі я звинувачую себе в її смерті. Я перейшов кілька кордонів.
— Хочете почути, що камінь проклятий, тоді її смерть — не ваша вина.
— Якби я вірив священикам, я сповідався б і вибачився, але я вірю вам, мадам Боссуел. У мене син  та бізнес, мені треба спати.
- Камінь проклятий. Прокляття пропалює мені долоню.

— У Лондоні балакають, ніби ти ходиш нічними вулицями Бірмінгема голим, розкидаєш гроші й говориш із мерцями. А ще, що ти нахабнів настільки, що вважаєш за можливе викликати євреїв у будиночок сільської місцевості, де ти живеш, і вказувати їм які ціни ставити.
— Ну, ти ж прийшов.
— А може, я просто проходив повз мене?